15:01 10.04.2014 | Все новости раздела "Народный Рух Украины"

Професор Олег Гринів: РАШИЗМ ІЗ ПРИЦІЛОМ НА УКРАЇНОЦИД

10 квітня 2014

rashizmНині вже не варто заперечувати, що боротьба цивілізацій  становить головну суперечність світового розвитку. Путінська окупація українського Криму – яскраве підтвердження такого висновку. Треба визнати рацію російському історикові Дмитрові Шушаріну, який пише: «Зараз йдеться не про конфлікт на задвірках європейського континенту, а про збереження європейської ідентичності, європейських принципів, європейських цінностей, європейської історії, саме історії. Російська агресія ставить під загрозу поступальну ходу європейської історії, що відсутня в історії росіян і Росії. Вони не  мають історії в цьому розумінні». Інакше кажучи, систему європейської безпеки, утверджену в Гельсинкі, Москва повністю зневажила своєю агресією проти України. Водночас путінський цинізм дав змогу українцям переоцінити догми  про «єдиний русский народ, що складається з росіян, українців і білорусів», про «братній російський народ», про «вічну дружбу», про «старшого брата», упродовж  360 років нав’язувані в різних варіантах українцям. Наші співвітчизники скинули рожеві окуляри – побачили перед собою хижака. Разом із політиками заговорили вітчизняні журналісти. Останнім часом заговорили про «рашизм» ( від  англ. Russia – Росія). Він утверджується не лише в українському новинарстві, а  й у закордонній публіцистиці, не виняток й  публіцистика в Російській Федерації.
Гадаю, що варто чітко відрізняти рашизм від  путінізму, який стосується насамперед практичної сфери. Ще 2000 р. весь світ зливувала заява Путіна, який пообіцяв, що буде чеченців «мочить в сортире». Доцільно зазначити, що в перекладі з кримінального жаргону «мочить» означає  убивати.  Російський ліволіберальний  публіцист Александр Скобов  зазначає, що «идеология путинизма изначально носила в значительной степени искусственный, имитационный характер, как и весь его насквозь фальшивый режим». Попри такі особливості мету путінізму викривала  заява чекістського майора: «Хто не шкодує за розпадом СССР, той не має серця». Джерела путінізму випливають із посттравматичного синдрому москалів після натурального загину світової «імперії зла і брехні», коли, мовляв, «нас поважали, тобто боялися». Про жалюгідне існування абсолютної більшості населення і порожні продуктові магазини вже забули чи не хочуть згадувати. Постсовєтська Росія перетворилася, як зазначив американський президент Барак Обама в регіональну державу. Інакше не може бути: ВВП Російської Федерації становить чотирнадцяту частину ВВП США і Європейського Союзу. Чи треба коментарів!
  На противагу путінізму  рашизм стосується ідеологічного обґрунтування авантюрної політики нинішнього російського диктатора. Характеризуючи рашизм, згаданий публіцист А. Скобов пише: «Его суть в отрицании правовых ограничений, налагаемых на государство как в его внутренних, так и во внешних делах. Как историческое поражение «русской цивилизации» воспринимается не сталько потеря территорий и разделение соотечественников, сколько необходимость какое-то время подчинятьсяэтим правовым ограничениям. Путин не просто собирает земли и воссоединяет соотечественников. Он сокрушает навязанный  чуждой нам западной цивилизацией мировой порядок, ограничивающий государчственное насилие как по отношению к собственному населению, так и по отношению к соседям». Клерикальний варіант рашизму намагається реалізувати Московський Патріарх Кирилл, що засвідчує його  концепція «Русского мира», тамтешні клерикал  імперіалісти пробують накинути не лише українцям і білорусам, а й  православним мусульманам.
     На підставі такої характеристики маємо підстави стверджувати, що йдеться про несприйняття західної цивілізації, якій протиставляють своєрідну російську (євразійську) цивілізацію. Таке протиставлення завжди було властиве російській еліті, одна частина якої вихваляла унікальність свого народу, а інша – орієнтувалася на досягнення західної цивілізації, але не хотіла сприймати європейської культури. Критик В.Бєлінський, якого зачисляють до західників, розлючено писав Миколі Гоголю після того, коли прочитав його книгу «Вибрані місця з листування із друзями»: «Вы не заметили, что Россия видит свое спасение не в мистицизме, не в пиэтизме, а в успехах цивилизации, просвещения, гуманности». Висновок очевидний: йдеться про засвоєння певних здобутків західної цивілізації, щоб подолати дикість суспільного життя.
Інакше підійшов до західної цивілізації  ідеолог російського слов’янофільства Н. Данилевський, який заперечував  можливість вселюдської  цивілізації, бо вона начебто може розчинити національну самобутність народу. Подібний погляд спростовується історичним розвитком двадцятого століття. Японці засвоїли здобутки західної цивілізації і водночас зуміли зберегти національну самобутність. Аналогічна тенденція спостерігається в сучасному Китаю. Проте подібні аргументи не на користь ідеологам слов’янофільства: вони нагадують анекдот про капрала, який лише один на цілу роту йде в  ногу. Чи не такого капрала  нагадує путінська Росія, заперечуючи правила людського співжиття в цивілізованому світі?
 Соціолог Н.Данилевський протиставив принципові європоцентризму  якийсь особливий слов’янський  культурно-історичний тип (цивілізацію), що перебуває на початку свого розвитку.
Кому не зрозуміло, що концепція слов’янської  цивілізації не має  сенсу? Близькі за мовою слов’янські народи не можуть належати до однієї цивілізації. Хто побував у  Чехії  чи Хорватії, мав  можливість переконатися, що життя цих народів докорінно відрізняється від  російського. Тягнути їх  теоретично до однієї цивілізації з москалями нема жодних підстав: вони – представники  західної  цивілізації.
Протилежності між слов’янами  помітив  предтеча нинішнього рашизму  А.Пушкін, який зневажливо називав окремі слов’янські народи племенами. Звернімося до одного з його останніх віршів «Клеветникам России»:
                         «Уже давно между собою
                          Враждуют эти племена;
                         Не раз клонилась под грозою
                         То их, то наша сторона.
                         Кто устоит в неравном споре:
                         Кичливый лях иль верный росс?
              Славянские ручьи сольются в русском море?
                         Оно ль иссякнет? вот вопрос.
Лише сім рядків – і в них ціла програма  рашистських  ідей. По-перше, як уже було зазначено, російський поет називає слов’янські народи племенами, а племена, як знаємо, не дозріли до створення власних держав. По-друге, з вірша випливає, що поляки («кичливый лях») протистоять  москалям («верному россу»). Виходить, що два народи не можуть належати до однієї цивілізації, бо змагаються за першість серед інших слов’янських народів. Якби українці зберегли державну самостійність. то вони, безумовно, посіли б місце ляхів. Нарешті, по-третє, декларативно  Пушкін пропонує слов’янським народом зіллятися в  російському морі, щоб  воно ніколи не вигасло. Після цього виникає запитання: чи вигідно слов’янським народам розчинитися в російському морі, втративши свою самобутність?
Чи багато змінилося в ідейному арсеналі московських імперіалістів після Пушкіна? Зміни лише зовнішні або в назвах, а суть залишилася! Щоправда, після розпаду «імперії зла і брехні» московські імперіалісти прагнуть реваншу, мають на меті поглинути білорусів і українців, «слить»  у  «русском море» ці два народи. Що буде потім, можна здогадатися! Звернімося до опусу А.Дугіна «Основы геополітики» -  і  все стане зрозуміло! Путін не зупиниться на Україні й Білорусі, бо  московський («русский») етнос перебуває в  катастрофічному становищі.
 Вижити чи померти? – таке  питання стоїть перед москалями сьогодні. Чи не маємо прикладу? Де зараз войовничі монголи, які прагнули дійти до «останнього моря»? Що залишилося від їхньої Алтин-Орди? Залишився рудимент під назвою «Российская Федерация», якій  загрожує реальна демографічна катастрофа! Однак треба зважити, що звір у передсмертному стані найнебезпечніший. Звідси – агонія  путінського рашизму. Для характеристики нинішньої Росії  підходять такі слова Дмитра Донцова, проголошені сто років тому: “… Історія вчить нас, що скрізь, де лиш якийсь державний організм зачинає розкладатися, де лиш смерділо стервом, можна було бути певним, що поблизу зобачити російського орла. Бо російський орел живиться лише трупом, може тому він так довго й живе?»
 На противагу москалям українці належать до іншої цивілізації. Ще на початку національно-визвольних  змагань 1917-1921 років М.Грушевський писав, що тодішня стадія національного життя «вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян» і водночас  протидії «безпринципності, аморальності, легкодушності, моральній розхристаності». Такі самі вимоги до нашої людності й нині – і до них вона готова, що підтвердив вихід на столичний Майдан і героїзм Небесної Сотні.
Тоді великий історик обґрунтував кінець московської орієнтації. На жаль, доля виявилася несприятлива  для нашого народу: як наслідок – знову московське поневолення, хоч і під іншими імперськими символами. М.Грушевський  писав, що Москва завше накидала страх поневоленим народам: так було за часів царизму, а в совєтський період  змінилися лише методи. Колишній  страх, утиснений у марксистську ідеологічну оболонку, проник у всі пори суспільного життя, душив, як образно передбачав великий мисленик  Іван  Франко, людину від колиски до гробової дошки.
Протилежність цивілізацій на наших і майбутніх московських землях проявилася ще за сивої давнини. Можна твердити про зародження особливої цивілізації на українських землях, що проявилася в гуманності карної системи порівняно з тими, які діяли у Візантії та середньовічній Німеччині. Йдеться про жорстокі тілесні покарання й кару смерті. Саме тому, як пише М.Грушевський, «такі кари московські, як «нещадне биття» батогами або палицями за найрізніші, зовсім несерйозні провини, калічення, засилання в Сибір з відібранням маєтку «на государя» для української людності були чимось жахливим невимовно», не кажучи про привнесені кари «за зраду»  
Перебуваючи під постійним московським страхом, українці втрачали, зазначає історик, «всяку психічну відпорність перед ним і виявляла надзвичайну податливість на вимоги московської політики». Проте намагання розмити  історичну межу  між Україною  й Московщиною щокроку натикалися, як на мур реальних фактів, на глибоку антитезу  двох народів.
При визначенні нашої національної цивілізаційно-культурної належності  важливе значення має висновок М. Грушевського, що «в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури». Безумовно, треба зважити, що  перебування упродовж віків на безпосередньому стику зі Сходом спричинило певні орієнтальні впливи  в різних сферах нашого життя. У цьому наш народ подібний до іспанців і південних слов’ян, які зазнавали тиску ісламського світу. На противагу українцям  московський народ, «хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії».
Нерозуміння цивілізаційної протилежності двох народів (українців і москалів) – причина трагедії українського народу, що підтверджує не лише історія, а й  останні події, пов’язані з московським посяганням на територію нашої держави. На противагу європейцям, які грунтували своє  життя на засадах права, москалі, як євразійська неконсолідована багатоетнічна збиранина, завше орієнтувалися на грубу фізичну силу. Як не дивно, 360-літнє перебування значної частини української людності під московським пануванням не  розмило межі між двома народами попри лінгвоцид  царського й совєтського режиму, як одну з форм постійного україноциду. Проведені  соціологічні  дослідження підтверджують, що 80 відсотків москалів підтримують війну путінського керівництва проти колишнього «братнього народу», цебто проти українців. Це – прямий ефект маніпулювання  масовою свідомістю, бо 70 відсотків російських громадян черпають інформацію з  федеральних ЗМІ, а вони, як і в совєтські часи, не можуть функціонувати без фальсифікації подій і підміни понять. Москалі підтримують Путіна за «сміливе протиставлення Росії всьому Заходові», хоч «для відтворення імперії немає ні економічних, ні військових, ні ідеологічних ресурсів» (Александр Коньков).
Майже півтора століття тому історик і письменник Микола Костомаров, син московського поміщика й української кріпачки, обґрунтував протилежність двох цивілізацій, хоч і не використовував цього поняття. Вчений  протиставив психологію українця  й москаля, нашу сільську громаду й  тамтешню общину.
Ще далі пішов видатний письменник Іван Нечуй-Левицький у  відомій праці «Непотрібність  великоруської літератури для України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)». Він зазначав, що «в народній великоруській сім’ї  батько цар, а його жінка, сини, дочки, невістки, онуки – то його піддані, його кріпаки. Часом по 30 по 40 душ живе в одній великоруській сім’ї і всі покоряються батькові, роблять діло по його приказу. Всі вони без волі, без права, як раби. Звідтіль виходить той страшний сім’яний деспотизм у міщан в Москві. Їх релігійність так само національна великоруська, як  у старообрядців чи розкольників: вона вся основана на обряді, на букві, на зверхности, вона не має в собі нічого морального. Каже ж великоруська приказка: «Мужик  перекрестится, а потом зарежет». Од  того страшного деспотизму виходить дике самодурство, той гніт, те звірство, чисто татарське, що проявляється у великоросів, не в одних купців». Купці згадані тому, що йдеться про п’єси А.Островського про московське купецтво.
Проаналізувавши тогочасну російську літературу, І. Нечуй-Левицький доходить висновку про її шкідливість для українського читача, бо вона описує таке аморальне життя, якого українці не можуть  сприймати. Чи не те саме засвідчують вже в совєтський час писання А.Солженіцина, В.Астаф’єва, Ф. Абрамова, В.Распутіна та інших? Вони – спадкоємці  ксенофобів від літератури дев’ятнадцятого століття. Мабуть, кожен з них  був переконаний у правильності такого твердження Ф.Достоєвського: «Быть малороссом, чехом – мелкая идея».
Зрештою, традиційна московська самохвальба проявилася в надмірній переоцінці національного письменства. Хто на Заході захоплюється творчістю Пушкіна? Смішно заїкатися про якийсь його вплив на світову літературу. Ще наш І.Франко зазначав, що  творчість Лева Толстого в оцінці тамтешніх критиків далека до об’єктивності. Доведеться визнати рацію  І.Нечую-Левицькому, який орієнтував українського читача на читання  літератури інших європейських народів, що, безумовно, вимагає досконалого знання їхніх мов. а не тільки мови російської. Згодом на європейські цінності спрямовував нашу інтелігенцію письменник Михола Хвильовий (Фітільов), якого більшовицькі поневолювачі довели до трагічного загину.
Московська  ксенофобія – зворотна  сторона шовінізму. Не будемо заперечувати, що серед  москалів проявлялося уболівання за долю свого народу. Відомий цензор А. Нікітенко  писав ще за життя  А.Пушкіна: «В обществе нет точки опоры; все бродят как шалые и пьяные. Одни воры и мошенники бодры и трезвы. Общество быстро погружается в варварство». А через два десятиліття він  підсумує здобутки  царя Ніколая І: «Администрация в хаосе, нравственное чувство подавлено; злоупотребление и воровство выросли до чудовищных размеров. Все это плоды презрения к истине и слепой варварской веры в одну материальную силу».
Азіатська психологія москалів підштовхувала їх до поневолення інших народів. Як наслідок виникла величезна за територією  агресивна імперія, про яку тамтешній мисленик П.Чаадаєв писав: «Чтобы заставить себя заметить, нам пришлось растянуться от Берингова пролива до Одера». Апетити царських імперіалістів дійшли до безглуздя: азіатські загарбники були змушені відмовлятися від загарбаної території. 1867 р. царський уряд продав США за 7 млн. 200 тис. доларів велику територію в Північній Америці Аляску, площа якої перевищує 1,5 млн. кв.км.
Наприкінці 1917 р. владу в Росії захопили більшовики, які представляли найагресивнішу течію в комуністичному русі. Навіть на конституційному рівні вони заявили про світову революцію і прагнення створити світову імперію під зверхністю Москви. Більшовицький диктатор Й.Сталін писав: »Мировое значение Октябрьской революции состоит не только в том, что она является великим почином одной страны в деле прорыва системы империализма и первым очагом социализма в океане империалистических стран, но также и то, что она составляет первый этап мировой революции и могучую базу ее дальнейшего развертывания».  Формально рашизм почали трактувати як пролетарський (соціалістичний) інтернаціоналізм.  
Представники закордонних компартій дивувалися з того, що Сталін називав свої війська не «советскими», а «русскими». На повоєнній забаві найвищих військових чинів він проголосив тост за «великий русский народ», хоч, як відомо, найбільше втрат за роки війни навіть на світовому рівні зазнали українці.
Ідейний спадкоємець «вождя народів» Путін  ще більше знецінив роль нашого народу в боротьбі проти нацистської Німеччини: він заявив, що перемогти гітлерівський режим Росія могла б  навіть без України. Чи не цинічне приниження внеску нашого народу в боротьбу проти поневолювачів європейських народів?
Цікаво, що в роки війни атеїстична влада відкрила дорогу для  діяльності Російської Православної Церкви, перетворивши її  в знаряддя здійснення своєї політики. Чи не підтвердження того, що більшовизм – це лише один із різновидів рашизму?
Як наслідок  завоювань у Другій світовій війні Москва розширила імперію, підкоривши значні простори Центральної Європи, а відтак і в Азії, які ніколи не належали до імперії Романових. Під зверхністю Кремля діяла так звана світова соціалістична система (співдружність). Майже в усіх державах континенту вела шпигунську діяльність московська агентура під назвою комуністичних партій. Національних комуністичних партій  Кремль не визнавав. Найменшу незгоду з позицією Кремля за повоєнного часу в Москві таврували як фашизм.
 Таку саму практику використовує після розпаду СССР Російська Православна Церква. Московський Патріархат не визнає автокефальних Церков у незалежних державах, які за совєтського режиму називалися «союзними республіками».
Упродовж сорока років після закінчення Другої світової війни червоний більшовицький імперіалізм вів «холодну війну»  проти країн західної цивілізації. Кінець цієї війни можна датувати початком 90-х років минулого століття, коли «імперія зла і  брехні» припинила своє існування. Проте  формально  «холодна війна» не була логічно завершена, до чого спричинилася непередбачлива політика керівників західних держав. Не відбулося Міжнародного суду на керівництвом КПСС  за злочини  тоталітарного режиму. Не було ліквідовано  політичної поліції під назвою КГБ, яка створила розгалужену шпигунську мережу  в  різних країнах світу. На рівні Генеральної Асамблеї ООН не було схвалено Декларації про національно-державний і національно-культурний розвиток  народів на території колишньої СССР.
Слід наголосити, що перед розпадом СССР на платформі  рашизму як ідеології московського імперіалізму  об’єдналися ідеологічні суперники (компартійні номенклатурними й антикомуністи), які прагнули зберегти територіально «імперію зла і брехні». Відомий  «гуманіст» і водночас ксенофоб А. Солженіцин, який упродовж тривалого часу знайшов притулок у чільній державі НАТО, в 2006 році, після повернення до Росії, звинувачував названий військовий альянс: «НАТО методически и настойчиво развивает свой военный аппарат – на Восток Европы и в континентальный охват России с Юга. Тут и открытая материальная и идеологическая поддержка «цветных» революций, и парадоксальное внедрение северо-атлантических интересов в Центральную Азию. Все это не оставляет сомнений, что готовится полное окружение России, а затем потеря ею суверенитета». Дуже  сумнівно, що Солженіцин не знав про програми  військової співпраці його держави з НАТО, які припинилися лише цього року після віроломного влому московських  військ на територію сусідньої суверенної держави – України!
Ще раніше  А.Солженіцин  написав брошуру  «Как нам обустроить Россию», яка була спочатку надрукована  в газеті  «Комсомольская правда» (18 вересня 1990 р.). Отож, майже за рік  до розпаду  «імперії зла і брехні» він закликав українців: «Сегодня отделять Украину – значит резать через миллионы семей и людей: какая перемесь населения; целые области с русским перевесом; сколько людей, затрудняющихся выбрать себе национальность из двух; сколько – смешанного происхождения; сколько смешанных браков – да их никто «смешанными»  до сих пор не считал. В толще основного населения нет и тени нетерпимости между украинцами и русскими».
Цікаво, як би повівся  Солженіцин нині? Чи підписав би публічну заяву своїх  інтелектуалів на підтримку окупації частини території нашої суверенної держави за наказом Пушкіна, з яким зустрічався за життя «великий гуманіст»? Зрештою, нема чого дивуватися. Він, син української матері, не проявляв жодної турботи про  збереження самобутності її національної спільноти. Хіба не знав, що за царського режиму  «смешанные браки» українців  і  москалів  були рідкістю? За совєтського режиму такі шлюби були не чим іншим, як однією з форм денаціоналізації нашої людності. Про «целые области с русским перевесом» говорити марно: тут  антикомуніст  Солженіцин  відверто бреше; його не турбує те, що державна статистика спростовує  такий  упереджений  висновок. Нарешті, «нетерпимость между украинцами и русскими»  нині відома  в цілому світі. Не будемо критикувати тіней, коли у цілому світі знають про «зеленых человечков», які знущалися з українських військовиків  у Криму! Рашизм  вийшов  з  тіні,  заричав  диким ведмедем на  українську людність! Нині московські інтелектуалісти одностайні із  самодержавцем Путіним, який  прагне  завершити царський  і більшовицький  україноцид.
Нема  якихось відмінностей  у шовінізмі й імперіалізмі між московським антикомуністом А.Солженіциним  і  колишнім компартійним ідеологом А.Шутовим, який видав опус «На руинах великой державы, или Агония власти.1991- 2003»( 2004 р.). Вже на початку він пише: «В случае ликвидации СНГ возникнет реальная угроза распада самой России, ее превращение в построссийское пространство». Такий   прогноз Шутова аж ніяк не  треба сприймати за  жарти  царського шута. СНД - це безперспективний постсовєтський витвір,  що підтвердилося відразу  після  укладення відповідного договору. Російська Федерація не зважала на своїх партнерів, проголосивши себе єдиною спадкоємицею СССР  і почала економічно й політично шантажувати держави на території колишньої імперії. З цього часу розпочинається новий етап  рашизму. 
Зрештою, в існуванні СНД, як  виявляється, заінтересовано лише  російське керівництво, бо, приміром, європейські держави магнетують до Європейського Союзу й НАТО. А.Шутов  висвітлює кремлівські карти: «Без СНГ Россия не будет мировой державой, несмотря на свою самодостаточность. С распадом Содружества вокруг России может образоваться новый «санитарный кордон» из стран  ближнего зарубежья, переориентированных на третьи государства, не питающие «приязни» к нашей державе. Изолированная от морских коммуникаций на Западе, уязвимая по всему параметру границ, не имеющая прочных внутренних опор, она может превратиться в зависимое государство». Якщо  безпристрасно проаналізувати  позицію російського автора, то  треба наголосити  на завуальованості деяких термінів. Насамперед під  «мировой державой» московські автори вважають  імперію, що підтверджує скандальний реваншист А.Дугін. Далі виникає питання: чому «страны ближньего зарубежья»  не  відчувають  приязні  до Росії? Відповідь закорінена в  рашизмі, який схарактеризував  згаданий раніше А.Скобов. Нині рашизм – це  ідеологічна основа путінізму. Історія підтвердила, що рашизм передбачає в першу чергу знищення українства як національної спільноти.
Слід зазначити, що Україна не  стала навіть асоційованим членом СНД, бо не підписала статуту цієї організації. Правник з Міністерства закордонних справ нашої держави Т.Андрієва  роз’яснює: «Україна є однією з держав-засновниць Співдружності Незалежних Держав, але не є державою-членом СНД  як така, що не підписала Рішення про прийняття Статуту СНД». Отож, наша держава не має жодних підстав головувати в СНД, хоч вже двічі виконувала такі обов’язки  з ініціативи російського керівника, який ігнорує засадничі правові норми. 
Аналізуючи тенденцію розпаду  «імперії зла і брехні», аналітики дійшли  висновку, що цей процес має перейти певні етапи. Насамперед унезалежнюються союзні республіки, а потім  вже  розпадається Російська Федерація  як неприродне  формування. Практика підтвердила, що  рудимент імперії не може розвиватися  на демократичних засадах. Розпочалося згортання не лише прав і свобод громадян, а й  посилилися багатонаціонального витвору до централізації.
Не минуло після розпаду СССР  десяти років, як влада в Російській Федерації  перейшла до вишколенців  КГБ. Нічого дивного: люстрації колишніх совєтських служалців  у Росії  навіть не розпочинали – влада залишалася в руках вчорашньої компартійної номенклатури. Щоб протидіяти розпаду Російської Федерації, її  керівництво почало втягувати незалежні держави на постсовєтському  просторі в нові  наддержавні формування. Спочатку  задумали Митний Союз, а відтак – Євразійський Союз. Звісно, без України такі  союзи не мають сенсу, адже всі плани Кремля зводилися до одного: відновити імперію, втягнути до неї  нашу державу, позбавивши її суверенітету. 
Якщо раніше  путінізм  орієнтувався на так звані «м’які  способи» відновлення імперії, то  після нашої  «революції гідності» на Євромайдані становище змінилося. «Євроінтегратора» Януковича Кремль ще переламав на коліні, а  нового керівництва вже не переламає. Звідси – відкрита агресія проти України! Звісно, кадебістське самодержавство може маневрувати. Як підтверджують факти, нині Кремль спрямовує свої зусилля на те, щоб не допустити  виборів президента, спираючись на свою агентуру в  Україні. Мабуть, Путін розпочав проти західної цивілізації  останній бій: Московська імперія докладає зусиль, щоб  не канути в анналах історії, а це буде кінець євразійської (російської) цивілізації!
Безглуздя й дикість майбутніх московитів  випирали ще від часів  Андрія Боголюбського, орди  якого зруйнували  наш стольний Київ. Згодом у Московії все підпорядковувалося химерній ідеологемі «Москва – третій Рим, а четвертому не бути!» Не була винятком економічна політика. Наш історик М. Грушевський писав про знищення української економіки  після  знецінення умов Переяславської угоди: «Російська торговельна і митова політика приложила всі старання, не спиняючись ні перед чим, щоб  розірвати й зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торгівлю й віддати український торг в руки купецтва московського й притягти Україну економічно до півночі, до великоруських центрів – Петербурга й Москви». Така політика «і лисячим хвостом і вовчим зубом», як обґрунтовує  М.Грушевський, вела до знищення  культурного життя на наших землях, переривала традиційні зв’язки нашої інтелігенції із західними країнами, протидіяла розвиткові друкарства, літературної продукції, вищої школи. Ось наслідки: «Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський грунт, на поток  і розграблення». Наш історик зазначає, що московське поневолення негативно впливало на  моральність народу, адже  чиновники вдавалися до підкупу, застосовували силу і терор.
Більше трьох століть перебування в  чужій цивілізації  особливо відчуваються нині, коли після проголошення незалежності  України  в нашій державі триває боротьба  між українцями й малоросами. Як наголошує М.Грушевський, «українцями названо людей таких, що добро українського народу ставили метою свого  життя, і про нього хотіли дбати». Малороси – інша річ: як випливає із трактування великого історика, таке поняття  за царського режиму вживалося в двох значеннях. По-перше, цим поняттям позначали всіх українців, як начебто  частину «русского народа», а по-друге, малоросів протиставляли українцям.
Поет Євген Маланюк характеризував малороса, як «тип національно-дефектний, скалічений психічно, духово, а – в наслідках, часом – і расово». Намагання трактувати малоросів, як «темну масу», він спростовує, бо малоросійство поражало найменше селянство,  а передовсім інтелігенцію і, звісно, півінтелігенцію. Малоросійство, як пише Маланюк, - «це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна   к а п і т у л я ц і я», «капітуляція   п е р е д   б о є м», «яскравий прояв паралічу політичної волі і думки». Як комплекс національної меншовартості, малоросійство – не лише насміхання з національних вартостей і святощів, бо воно зводиться до «систематичного висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться  систематичні, плянові й терором підперті перешкоди» (Є.Маланюк).
Вилікувати від малоросійства, на думку Є.Маланюка, українську людність можна лише в умовах створення власної держави. Однак лікування не може бути легким, адже недуга задавнена: упродовж століть українцям нав’язували думку, що вони «ніколи не мали держави», тому мають жити в одній державі з москалями. Поневолювачі накидали населенню  не просто малоросійство, а  «юдине  малоросійство», коли деморалізовану етнічну масу  змушували  відрікатися від борців за національне визволення, проклинати їх  як начебто зрадників свого народу, цебто сприймати рашизм.
Отакі відреченці  не  змогли зрозуміти  власних національних інтересів, неприродності нав’язуваної  їм  чужої цивілізації, атрибутами якої інші народи вважають постійне пияцтво, зневага людської гідності, протиставлення правилам моралі і  правовим вимогам грубої фізичної сили. М. Грушевський писав, що «український народ належить до західноєвропейського, чи коротше сказати – просто таки європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру». Така характеристика стосується саме цивілізаційної належності українців, як народу європейського, вказує на їхню протилежність москалям.
М.Грушевський  спростував  безпідставні  претензії  москалів на вищість як «народа-богоносца» щодо європейських народів. На цьому наполягали  московські слов’янофіли. Наш історик перелічує прикмети москалів, які дуже  рідко підіймаються до «богоношення»: «брак власної людської гідності і непошанування гідності іншої людини; брак смаку до вигідного, доброго, урегульованого життя для себе і непошанування чужих інтересів і потреб в такім житті та  чужих здобутків на сім полі; брак волі до організованого громадянського і політичного життя, нахил до анархізму і навіть руїнництва соціального  і культурного; легковажання культурних і громадських вартостей і величання своєю некультурністю і неорганізованістю супроти сих вартостей; вічне хитання між громадянським і моральним максималізмом і повним  нігілізмом, яке спадає  часто до повної затрати моральних критеріїв». Про такі характерні риси москалів писав російський письменник Максим Горький. Отож, закидати якусь упередженість  історикові безпідставно.
Фактично наш історик  не лише називає  риси («прикмети») москаля, а характеризує його, як представника так званої  «євразійської (російської) цивілізації». Насамперед упадає у вічі  те, що  москаль завше вивищує себе, намагається зневажити іншого, хоч звик постійно  жити в колективі, який раніше асоціювався з  общиною. Останнім часом  російські ідеологи спробували  обґрунтувати «русский индивидуализм». До речі, така ідея  випливає із  сукупності тих рис, які назвав М.Грушевський. Проте  «индивидуализм» москаля протистоїть  європейському організованому індивідуалізмові, як аморальний, анархічний, руїнницький, егоїстичний  і протиправний. Перенесений з особи на міжнародну арену  такий  індивідуалізм  перетворюється в  рашизм,  який  нині проявляється на практиці в путінізму.
Риси москаля, як втілення євразійської (російської) цивілізації, протилежні європейським. Як пише М.Грушевський, «вони ж являються повною антитезою народним прикметам українським, з їх високим розвитком гідності своєї, пошанування гідності чужої, любові до певних, усталених зверхніх форм, «законних речей», етикету й добрих манер, любов’ю до чистоти, порядку, красоти життя, прив’язанням до культурних і громадських вартостей життя і т.ін.» Прикмети українців, зазначає великий історик,  наближають наш народ до германських і романських народів. З германськими народами  нас поєднує  «солідність, діловитість, любов до комфорту, порядку, чистоти, достатності, до рівноваги і стоїцизму». Українці подібні до романських народів «потягом до форми, елеганції, бажанням внести  в  усе  красоту, освітити  нею всяку  сферу життя, взагалі світлим і ясним, радісним поглядом на життя».  З цим пов’язаний потяг  українців до західної культури попри відчайдушні спроби московських поневолювачів  відірвати нашу людність від неї.  Водночас М. Грушевський зазначає, що «українське життя, здавлене дотеперішньою неволею, направлюване різними примусовими впливами і репресивними заходами, в нинішній хвилі само ще не відчуває  вповні своїх потреб і потягів». Зауваження стосується насамперед  нашої людності  в  Східному й Південному регіонах, які були найдовше під московським поневоленням. Не варто скидати з рахунку також сімдесятилітньої більшовицької пропаганди, яка нав’язувала  змосковщення в так званій  «інтернаціоналістичній»  оболонці, про що писав Іван Дзюба в аналітичній праці «Інтернаціоналізм  чи  русифікація?»   
Нинішній рашизм – це агонія  кадебістського керівництва в сусідній державі, реакція на природний розпад «імперії зла і брехні», на процеси унезалежнення колишніх  «союзних республік»  і насамперед нашої нації, остаточного її повернення до європейської (західної) цивілізації. Ідеологи рашизму  на практиці  проявляють  неприховану ненависть не лише до інших народів, а й  до  світового  порядку, що встановився на континенті після Другої світової війни.
Як відомо, частка  України в майні СССР становила перед його розпадом 16, 38  відсотка. Якщо зважити, що Чорноморський  військовий флот СССР -  це лише 9  відсотків від усіх морських сил  колишньої імперії, то  наша держава мала отримати ще майже таку кількість кораблів порівняно з тими, що перебували в наших водах. Проте на практиці агресивна єльцинська Москва  не лише відібрала кораблі  в нашій частині Чорного моря, а  й  відірвала від суверенної України частину території. Порушуючи міжнародні угоди, нинішнє керівництво Росії окупувало повністю український  Крим, хоч зобов’язувалося гарантувати територіальну цілість України.
Так само московські реваншисти погрожують іншим народам. Біснуватий ідеолог  рашизму  А. Дугін,  лякаючи  азербайджанське керівництво за спроби  відчужитись від Москви, не приховує своєї імперіалістичної  ненависті: «Я багато разів говорив одну важливу для Азербайджану річ – єдиним  гарантом територіальної цілісності  всіх пострадянських держав є саме Росія. Якщо Росія не захоче (! –О.Г.) бути гарантом територіальної цілісності цих держав, то їхня територіальна цілісність  буде порушена… Варто лише спробувати почати шукати  нового  «старшого брата» за межами Росії, зруйнується все. Зруйнуються Азербайджан, Вірменія, Молдова… При  конфронтації з Москвою жодна пострадянська держава в нинішніх кордонах не існуватиме… Це геополітичний закон. Хто хоче кинути виклик цьому закону, нехай спробує». 
Чи треба після цього якихось пояснень? Україна опинилася під загрозою нового московського  поневолення лише тому, що не хотіла  далі миритися з  ганебним статусом  «молодшого брата» щодо агресивного північного бастарда. Вигаданий «геополітичний закон» не має під собою жодного грунту, бо за ним нема жодного наукового обґрунтування, тільки хижий рев  ненаситного московського ведмедя.
Ізраїльський політичний діяч Шломо Бен-Амі наголошує, що Путін  спирається на російський (московський) етнічний націоналізм, власні авантюри він, як відомо,  намагається виправдати захистом російськомовного  населення. Саме так було в Криму. Насправді рашизм  кремлівського  диктатора не обмежується Кримом. Шломо Бен-Амі перестерігає: «Путін зосереджений на возз’єднанні розчленованого Радянського Союзу, розпад якого він назвав «найбільшою геополітичною трагедією ХХ століття». Чи не як відповідь на цю «геополітичну трагедію»  А. Дугін  висмоктав з мізинця  «геополітичний закон»?
На щастя, незабаром історія викине дугінський  «геополітичний закон»  на смітник. Дійсний член Римського клубу, який ще наприкінці вісімдесятих років  передбачив розпад «імперії зла і брехні», зазначає: «Я певен, що  Російська Федерація розпадеться через 12-15 років (! – О.Г.). Вона в поганому фінансовому стані. У Росії існує проблема ідентичності, росіяни (москалі? – О.Г.) не знають, хто вони, їхня економіка слабка». Після цього Україна буде розвиватися, як цивілізована країна.
На ганджі нинішнього російського керівництва звертають увагу інші західні дослідники. На думку німецького вченого Андреаса Умлянда, агресивна політика Путіна щодо українського  Криму – це не що інше, як спроба перенести увагу своїх громадян на  анексію півострова, щоб  завуалювати неспроможність боротьби з корупцією, відвернути від економічного занепаду, проблем економіки  тощо. 
Навіть московський вчений  Дмитро Данилов  визнає, що після анексії Криму цивілізований світ сприймає його державу як країну-агресора, а про українсько-російські відносини зазначає: «Росія втрачає Україну, українське суспільство, оскільки  для частини країни  втрата Криму  буде  болісною і відтак уже не можна буде говорити, що українці -  братній народ». Хоч Д.Данилов не допускає можливості повторити Євромайдан  у його державі, він змушений визнати, що майбутнє Росії не піддається аналізу, хоч вона котиться до авторитаризму  і  влада  намагається контролювати  ситуацію.
Проте  часи змінюються. Як показала світова практика, режими, побудовані на насильстві, в ряді випадків падають раптово і непередбачено (приміром, Румунія, Лівія тощо). Отож, доля рашизму може повторити долю нацизму, який в Росії називають фашизмом.         
На порядок дня  вийшло  завдання: приборкати  агресивного Путіна. Йому на п’яти вже наступає Китай, що нині з тактичних розрахунків ще  підтримує Росію, хоч заявляє про відданість принципові не втручатися у внутрішні справи інших держав. Як зазначають дослідники, в Центральній Азії може виникнути нове вогнище після повернення військових загонів з Афганістану. Йдеться про посилення ісламського фактора тамтешніх держав. Але вже з участю Туреччини.
На Заході не розуміють авторитарного мислення Путіна. Шломо Бен-Амі  не погоджується з  Ангелою Меркель, яка  «описала Путіна як такого, що віддаляється від реальності  й керується політикою з позиції сили ХІХ століття», бо  «насправді це Європа живе у фантазіях», переносячи на кремлівського всевладця поведінку західних законопокірних лідерів. Помилка в тому, що Путін  не хоче визнавати жодних законів і міжнародних зобов’язань, якщо вони суперечать його загарбницькій політиці. Нині Україна – це великий європейський  мур проти московської ординської навали.
Після національної «революції гідності» на Євромайдані  російські проекти поневолення України зазнали поразки. Про «м’який тиск» вже не може бути мови. Нині марно брати на щит ідею «Русского мира», яку намагалися втілити московські клерикал-імперіалісти  й місцеві органи влади, а  особливо українофоб у  міністерському кріслі  Табачник.  
        Анексія Криму – виклик для всього цивілізованого світу! Треба зважити дві обставини: перша – нинішнє московське керівництво цинічно демонструє ревізію  засад світового правопорядку, на які упродовж десятиліть  спирався крихкий мир на континенті;  друга – путінське керівництво домагається, як вже зазначалося, вийти  переможцем  з  найбільшої «геополітичної трагедії» минулого  століття, цебто розпаду СССР,  відновивши  територіально «імперію зла і брехні», насамперед коштом України, й асимілювавши українців і білорусів, щоб зупинити депопуляцію москалів  як етносу. Саме другої обставини західні політики ще не усвідомили, з чим пов’язана їхня квола протидія російській агресії  проти незалежної України, обмежена  економічними санкціями, без наданням достатньої військової  допомоги.
          Водночас не можу погодитися з  намаганням звести українську національну ідею до   реконкісти  Криму. Це – звуження  нашої національної ідеї, суть якої зводиться до утвердження цінностей цивілізованого світу в усі сфери суспільного життя й водночас утвердження України як регіонального лідера в Центрально-Східній Європі. Мабуть, на наших землях започатковується нова цивілізація, яку  Юрій Липа  називав  понтійською. Вона протистоїть не лише євразійській ординській дикості, а й бездуховному  західному прагматизмові. З нею пов’язане повернення християнських святощів у наше життя, того, що Т.Шевченко називав  Правдою.
        Відомо, що реконкіста тривала майже вісім століть (з 718 р. до кінця ХV ст.). Як вже зазначалося, Російська Федерація доживає свого логічного кінця. Український народ покликаний  впровадити нові ідеї  в світі. Гадаю, що доречно нагадати слова нашого адмірала Ігоря Кабаненка: «Перемога в діях починається з перемогою в ідеях». Ідеї рашизму  хибні й людиноненависницькі: вони не мають майбутнього!
                                                                            Олег  Гринів, професор, м.Львів

Источник: Народний Рух України

  Обсудить новость на Форуме