15:15 05.09.2017 | Все новости раздела "Прогрессивная Социалистическая Партия Украины"

Посол США написав про "жорстоку любов" до України

Поява в США книги, де Україна фігурує одним із головних предметів дослідження є відносною рідкістю.

Навіть незважаючи на значне пожвавлення інтересу до України із початком російської агресії, нові книги губляться на фоні тієї кількості досліджень, які з’являються щодо КНР, військових і економічних питань. Тому книга колишнього посла США в Україні (1998-2000), а нині – директором Інституту Брукінгса - Стівена Пайфера  є унікальною відразу із декількох причин.

По-перше, важко згадати інше дослідження, де докладно аналізуються саме українсько-американські відносини протягом більшої частини їх 25 річної історії. Тим паче, автором цього дослідження є людина, яка впродовж перших 14 років двосторонніх взаємин, була одним із відповідальних за формування і реалізацію політики США щодо України на різних посадах в американському уряді. Тому згадана книга – це в першу чергу можливість заглянути за закриті двері, за якими відбувалися важливі зустрічі і переговори.

Стівен Пайфер присвятив 7 із 8 розділів книги відносинам протягом 1991-2005 років, коли автор перебував на дипломатичній службі і безпосередньо мав справу із офіційним Києвом як представник Вашингтону. Такий підхід є логічним: він дає змогу не тільки повернутися до тих років, які давно відійшли на другий план на фоні останніх подій в Україні і навколо неї, а й зрозуміти, яким чином розвивалися відносини на одному із ключових напрямів національної зовнішньої політики.

По-друге, книга безперечно цікава своїми деталями, які важко знайти зібраними разом в одному джерелі. І в цьому плані книга буде цікава абсолютно для всіх. Однак на певних моментах, які описані в книзі можна зупинитися докладно, оскільки вони гарно контрастують із тим їх сприйняттям, яке сформувалося в Україні.

Перший такий момент стосується відомої промови Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді УРСР на початку серпня 1991 року, в якій тодішній Президент США закликав Україну не виходити із складу СРСР. Цей факт згадують, коли критикують загалом політику Вашингтона щодо України. Стівен Пайфер переконує, що США насправді дуже цікавили події, які розгорталися в Україні в той період. Тому на початку 1991 року в Києві було відкрито консульство. Окрім того сама поява Джорджа Буша-старшого в Києві після саміту із Горбачовим була задумана США як спосіб продемонструвати, що американці починають рахуватися із окремими республіками, а не лише з союзним центром. Показовим є і те, що проти візиту Буша-старшого до столиці УРСР була Москва. А тому, виходячи із цієї ситуації, сама присутність тодішнього Президента США вже була позитивом для України, переконує автор. Щоправда, потім сам визнає, що США не були готові до дезінтеграції СРСР і займали більше вичікувальну позицію з цього питання.

Окремий розділ (Розділ N2) займають питання ядерного роззброєння. Для США питання ядерної зброї і її нерозповсюдження були і залишаються одним із головних пріоритетів. У таких умовах Вашингтон не міг допустити, що після краху СРСР кількість офіційних ядерних держав збільшилася б. І тому не дивно, що протягом 1992-1994 років приорітет Вашингтона полягав у вирішенні саме цього питання.

Показовою є деталь, яку наводить Стівен Пайфер в цьому контексті. Коли навесні 1993 року міжвідомча група уряду США розробляла стратегію щодо України, у ній було чітко визначено, що майбутнє відносин має бути поставлене в залежність від успішного ядерного роззброєння. Безперечно, в самій Україні дискусії щодо того, як Київ провів процес ядерного роззброєння, будуть тривати і надалі. Ми ж тепер маємо пояснення іншої сторони.

Не менш цікавий і інший період – 1995-1997 років, який можна назвати золотим часом українсько-американських відносин. Саме в цей час починається активний діалог, оформлений в «Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва» (листопад 1994 року). Цей документ формує широкий порядок денний,  прописується інституціоналізація співпраці на основі створення в 1996 році Комісії Кучма-Гор, підрозділи якої займалися окремими напрямками. Показово, що Україна на той час входила в четвірку країн колишнього СРСР за обсягами фінансової допомоги. Між США і Україною в цей час ведеться активний діалог щодо архітектури безпеки в Європі, результатом чого стало підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО і початок щорічних військових навчань.

Що попереду: політика чи економіка?

Не секрет, що українсько-американські відносини стосуються перш за все стратегічних питань (європейської безпеки), при цьому економічна складова значно поступається політичній частині. Так було тоді, так залишається і сьогодні. Лише у 1998 році, як пише Пайфер, американці почали ставити питання щодо вирішення і бізнес-суперечок. Мова йшла про дискримінацію американських компаній в Україні. Однак офіційна влада не поспішала їх врегульовувати. Хоча від цього залежало отримання фінансування у рамках Freedom Support Act (1992) – Конгрес міг заблокувати цей процес, якщо Державний департамент у своїй доповіді не надавав докази успішного вирішення бізнес-суперечок.

Замість цього офіційний Київ, як згадує Стівен Пайфер, попросив у США прийняти так зване «політичне рішення» - тобто закрити очі на ситуацію, зважаючи на загалом важливість України. Це словосполучення було дивним для американського дипломата. Як і ідея що США мають закривати очі на те, що відбувається всередині країни, зважаючи на геополітичну важливість України – коли Вашингтон шантажували можливістю повороту «на Москву». Колишній посол Пайфер згадує щонайменше про два таких приклади – в 1999 році на фоні виборів Президента і під час так званого «Кольчужного скандалу» 2002 року. Хоча таких випадків було точно більше, якщо згадати зовнішньополітичні метання Віктора Януковича.

Попри те, стверджує Пайфер, Вашингтон зберігав позитивні настрої щодо України. Особливо вони були відчутними після виборів Президента в листопаді 1999 році і візиту Леоніда Кучми до США. Дані очікування лише посилилися із призначенням на посаду прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, який на той час мав імідж реформатора і позитивно сприймався у Вашингтоні. Однак позитивні очікування США зникли менше, ніж за рік. Вже у жовтні 2000 Стівен Пайфер, залишаючи посаду посла в Україні, пише так зване заключне повідомлення «в центр». І в цьому контексті він згадує, що особливих очікувань на прорив у відносинах із Україною в нього не було аж до періоду, коли Леонід Кучма залишить свою посаду.

У контексті кризи українсько-американських відносин упродовж 2002-2004 року, якою власне і закінчується історична частина книги Стівена Пайфера, цікаво відзначити іще одну деталь. В Україні прийнято вважати, що причиною цієї кризи стало резонансне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і наростання авторитарних тенденцій в стилі правління тодішнього Президента України. Однак, як можна зробити висновок, для американців принциповими питаннями була невиконана обіцянка, яка була дана Кондолізі Райс під час її візиту до Києва в 2001 році, щодо припинення постачання озброєнь в Македонію. Також свою негативну роль зіграв «кольчужний скандал» - сама можливість постачання радарів до систем ППО ворожій США країні (Іраку).  Тобто, сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників викликала першу глибоку кризу українсько-американських відносин.

Аналітика і рекомендації

Однак книга  була б неповною, якби автор не намагався запропонувати відповідні рекомендації, як США мають вибудовувати в майбутньому політику щодо України. Цьому присвячений розділ N8 «Уроки і політичні рекомендації». Саме з нього, певно, і треба починати читати книгу представникам українського політичного істеблішменту. Оскільки автор ставить доволі невтішний діагноз – в Україні і досі не було жодного керівництва, яке було б повністю готове відставити в сторону власні політичні і економічні інтереси з метою реалізації реформ, що насправді переформують структуру управління країною.

При цьому Стівен Пайфер і далі наполягає на тому, що в інтересах США сприяти трансформації України у державу із функціональною демократією і ринковою економікою. В нинішніх умовах для реалізації цієї цілі Вашингтон постає перед подвійним завданням – допомога Україні у протидії агресії РФ і сприяння внутрішніх перетворенням.

Щодо українсько-російського конфлікту американський експерт говорить про необхідність продовження політики тиску на РФ із метою змусити виконати Мінські угоди. При цьому Україна могла б активно протидіяти звинуваченням у повільній реалізації цих угод прийняттям закону про місцеві вибори в ОРДЛО із усіма відповідними умовами.

Стівен Пайфер не бачить особливого сенсу у відмові від окупованих територій, оскільки, як він дуже влучно зазначає, Кремль цікавить не контроль за Донбасом, а інструментарій постійного тиску на Київ через ці території.

Також Стівен Пайфер акцентує увагу на тому, що не можна забувати про питання окупованого і анексованого РФ Криму, а також не можна допустити визнання факту окупації. При цьому він не бачить, на відміну від Донбасу, як можна було б хоча б гіпотетично вирішити ситуацію із Кримом на основі приписів міжнародного права.

Головним інструментом посилення звязків України із заходом Стівен Пайфер називає Угоду про асоціацію. Це необхідно пам’ятати на фоні вступу в дію цієї Угоди 1 вересня 2017 року, а також необхідності імплементації відповідних норм у національному законодавстві. Цей процес щонайменше займе близько 10 років, і від того, як успішно Україна із цим завданням справиться, буде залежати її майбутнє.

У питаннях відносин Україна-НАТО посол Пайфер радить робити наголос на практичних моментах співпраці, які можуть розглядатися як посилення обороноздатності України. При цьому він нагадує, що Київ уже має аналог ПДЧ, яким є Річна національна програма. А тому питання не в назвах, а в успішній реалізації цієї програми.

Щодо реформ, Стівен Пайфер визнає, що Україна здійснила більше прогресу із 2014 року, ніж до цього часу. Але він вкотре повторює, що цього може виявитися замало. Він рекомендує Вашингтону взяти на озброєння принцип «tough love» (жорстока любов) – поєднання більших вимог щодо прогресу в реформах із готовністю надавати більшу допомогу, в тому числі фінансову. Він визнає, що для успіху необхідним буде подолання існуючих інтересів окремих гравців, а отже - одночасного тиску міжнародних партнерів, реформаторів в Верховній Раді і громадянського суспільства. При цьому для боротьби із корупцією колишній посол США радить використовувати відмову у видачі американських віз і заморозку активів спільно США і країнами ЄС. В іншому випадку він попереджає про «втому від України» - третю в історії українсько-американських відносин.

Цей розділ певною мірою натякає про втрачені можливості і певну циклічність у відносинах Україна-США – ні того, ні іншого не можна допустити в майбутньому. Але не зважаючи на всі проблеми, Стівен Пайфер залишається оптимістом, хоча і визнає, що США мають не лише підтримувати Україну, але і більше тиснути на владу, яка має продовжувати реформи в країні. 

Книгу посла Пайфера розраховано не тільки на американську аудиторію. Вона, скоріше, потрібна нам. Щоб усвідомити прорахунки, які були в минулому - і надалі їх не повторювати. І врешті-решт зруйнувати цю «негативну циклічність». 

Микола Бєлєсков

Джерело: